Про війну, волонтерство і непередбачуваний 2022 рік

Інтерв’ю з Сергієм Савченком – власником компанії BLEST

Можливо, навіть і не хочеться згадувати той день… Пройшло, вже в минулому і добре. Думаю, щоб відповісти, треба розділити раціональне і емоційне. Думаю, що 99,9% українців емоційно не були налаштовані на цю війну, не вірили в її можливість.

А от раціонально, особисто я, заздалегідь продумав для себе певний план дій. З війною я вперше стикнувся ще у 2014 році. Тому, я готувався, планував свої дії і своєї сім’ї; дії щодо компаній, в яких я є засновником чи співзасновником. У мене були продумані екстрені плани, де було прописано: «якщо, то 1-2-3…», і це по всіх основних напрямках. Тому, коли почалася війна, я почав діяти згідно планів, які розробив заздалегідь.

Повертаючись до емоційного стану, можу розповісти, що ще 23-го числа я був з робочою поїздкою в Черкасах; ввечері повернувся додому, і один мій знайомий-військовий мені повідомив, є розвіддані, що на 24-те на ранок можливий початок повномасштабного вторгнення з боку росії. Емоційно це було настільки важко сприйняти, що психіка це просто відкинула, ніби цього просто не може бути.

Я живу неподалік аеропорту Бориспіль, і коли зранку по ньому прилетіло п’ять ракет: я просто встав, вдягнувся, сів в машину і поїхав в Чернівці, де вже на той момент перебувала моя сім’я.

Коли починається повномасштабна війна і ти розумієш, що ситуація навколо тебе докорінно змінюється так раптово, то потрібен певний час, щоб зібрати себе і думки до купи. Якийсь тиждень-два ти не розумієш хто ти, де ти, що відбувається навколо тебе, який зараз день, куди треба йти і що робити. Мабуть, усі переживали такий стан, або, принаймні, переважна більшість людей. В кожного він тривав якийсь свій період часу.

Так склалося, що у мене є бізнес-партнер у Словаччині, ми там відкривали меблевий магазин, є наша філія і, відповідно, у мене вже давно є дозвіл на проживання в цій країні. Навіть уявити не міг, що колись це може знадобитися. Тому, у перші дні війни, моїм бажанням було відправити сім’ю у Словаччину, цим я і зайнявся. Згодом, з’ясувалося, що багатодітні чоловіки теж отримали право на виїзд за кордон. Тому я вирішив власноруч перевезти сім’ю в Братиславу і облаштувати якийсь мінімальний рівень побутового комфорту для них. Тому, коли опинився вже в Словаччині, я кілька днів займався облаштуванням побуту, якимись примітивними речами: де жити, як жити, де купити виделки, рушники… Бо у нас не було нічого.

І тут мені подзвонив мій кум, він став комбатом одного з новостворених батальйонів, і каже: «Ти де?», «В Братиславі», - відповідаю; він каже: «Класно! Дивись яка справа: у мене є наказ на створення нового батальйону, є 400 мобілізованих і більше немає нічого. Взагалі! Ні танка, ні БТРа, ні автівки, ні форми – от просто нічого!» І запитав, чи міг би я їм хоч чимось допомогти? До того ж я був в Європі і можливостей тут щось знайти вже було значно більше.

І тут мені довелося згадувати свій волонтерський досвід: я з 14-го року десь по 16-ий активно займався волонтерством та працював в благодійному фонді «Повернись живим». Ми з Дейнегою (Віталій Дейнега – засновник та керівник БФ «Повернись живим) пройшли певний шлях, бували в гарячих точках АТО, мабуть, разів 15, передаючи волонтерську допомогу. З тих пір у мене залишилося багато друзів військових та залишився великий досвід, що, як і де можна придбати, як це виглядає, що краще, що гірше, і як це доставити на передову.

Так вийшло, що в 16-му році, коли активні бойові дії закінчилися, а держава вже стала більш-менш нормально забезпечувати наше військо, в тому числі тепловізорами та іншими гаджетами, я відчув вже якусь свою виконану місію і «повісив» волонтерські рукавички на цвях. Як виявилося, лише тимчасово.

Після цього дзвінка мого кума, довелося дуже швидко повертатися, знімати волонтерські рукавички і на місці вирішувати, чим можеш допомогти. Коли великій кількості людей потрібно все і зразу, то ти просто починаєш бігати і скуповувати все, що можеш дістати і все, що може знадобитися.

Перше, що я зробив – це купив два пікапи, заїхав в будівельний магазин і забив їх повністю тим, що може знадобитися для облаштувань позицій: лопати, сокири, генератори, набори інструментів, електрошурупокрути… Одним словом все, що може знадобитися в бойових відрядженнях. Потім заїхали у військовий магазин і купували амуніцію, приціли, тепловізори… Словом, все, що було. Вже тоді спостерігався дефіцит військових товарів, тому хапав усе, що було: форму, тактичні окуляри, ліхтарики, рюкзаки – все на світі!. Бо, нагадаю, у цього батальйону не було нічого.

Потім вже, коли я приїжджав в Україну і говорив зі своїм кумом- комбатом, він розказав про їх ситуацію. Просто для розуміння: зібрали чотириста мобілізованих людей, сказали: «…от вам тиждень на підготовку і навчання», а вже на другий день дали наказ їхати звільняти Макарів від рашистів. У них не було жодної одиниці техніки і моєму куму довелося своєю машиною, у нього маленька «Шкода» і у його старшини теж була якась легкова машина… Так от вони вдвох своїми машинами за велику кількість ходок перекинули значну частину людей під Макарів з Житомира. А це біля ста кілометрів в один бік. Більшості людей навіть не встигли видати форму: люди пішли звільняти Макарів у спортивних костюмах і джинсах. Отак…

Коли ти знаєш про це, бачиш ці потреби, то вже стає не до депресії, не до читання новин, ти просто береш і робиш, що можеш. Так пройшло для мене кілька перших тижнів війни: у будівельних магазинах, у магазинах з амуніцією, на майданчиках з продажу авто… З дня в день: амуніція, приціли, тепловізори, пікапи… Постійно кудись мчиш щось забирати, викуповувати, сидиш в Інтернеті в пошуках… В цей період головне було – час. Ніхто нічим не перебирав: краща модель пікапа чи гірша, змотаний пробіг чи ні – брали все, що було і пересилали в Україну. Дні проходили в режимі: зранку завантажився, поїхав на кордон; наступного дня повернувся і знову у магазини, і знову формуєш нову партію.

Згодом, коли почав спадати ажіотаж, коли масова пішла допомога з-за кордону від дружніх країн і припинилися такі дзвінки, як перший, що нема нічого, я зрозумів, що мене одного замало. Я знайшов свідомих патріотів тут у Братиславі і в Польщі, і в Ужгороді, і в Києві… Так утворилася група людей, об’єднання, яке ми потім назвали All4Ukraine. Це потім переросло у волонтерський фонд, тому що я точно знав, що потрібно робити. Цей досвід я отримав ще у благодійному фонді «Повернись живим», зараз це благодійна організація №1 в Україні, що збирає якісь просто фантастичні суми на допомогу армії. Я чітко розумів, якою має бути команда, хто які функції має виконувати, щоб фонд міг бути корисним в допомозі нашій армії.

До того ж, я розумів, що наша команда керівників і менеджерів з BLEST з об’єктивних причин недозавантажена, а хтось в той момент, можливо, взагалі не був якось задіяний в роботу. Але у більшості було бажання якось допомогти, але не знали як це можна зробити. Тому я залучив деяких наших співробітників і це перетворилося на системну діяльність. Зараз ми приймаємо заявки від військових на допомогу: пікапи, рації, форму, тепловізори, приціли… дуже багато різних позицій. А потім починаємо збирати під ці заявки кошти. Активно для цього використовуємо соціальні мережі, платну рекламу, поширюємо інформацію через своїх друзів і знайомих. Також до цього процесу залучаємо і самих замовників, а вони, в свою чергу, підключають родичів, знайомих, колег і т.д.

Коли збирається необхідна сума, або навіть раніше, ми закуповуємо потрібні речі у Чехії, Словаччині, Польщі, та й в Україні, якщо знаходимо і потім організуємо передачу військовим. Як показує практика, ті замовлення, в які замовники активно включаються, досить швидко закриваються. А якщо нам просто дзвонять і щось просять, а потім кудись зникають, то такі заявки можуть закриватися довго. Це зрозуміло, зараз надходжень не так багато, люди фінансово виснажуються. Економіка України не зростає, ціни підвищуються, зарплати і доходи впали, тому люди не так активно жертвують гроші, як, скажімо, на початку війни.

Перше, це велика медійна впізнаваність самого Сергія Притули. Він зараз найвідоміший український волонтер, він - №1. Колись це був Дейнега, поки не відійшов від волонтерства, зараз це, беззаперечно, Притула. Він медійним був і до того, а плюс ще багаторічна волонтерська діяльність Сергія дала йому можливість накопичити великий рівень довіри до нього. Я б сказав, цей рівень – максимальний. Плюс, у нього дуже хороші результати. Тому можна сказати, що фонд Притули – це №2 після «Повернись живим»: по обсягах, по розмахах і по допомозі. Це перший чинник.

Друге – це сам об’єкт, на який збираються кошти. Якби ми, як волонтерський проект, мали змогу купити, умовно, вживаний танк, то, можливо, не так швидко, не за три дні, але гроші б на нього знайшли. Просто всі розуміють, що танк стріляє і знищує ворога. Так само й Байрактар – це дуже крута й розпіарена штука, і всі знають, що Байрактар – це кінець для загарбника.

А от коли ми збираємо на рації чи пікап, то їх смертоносність для ворога людям не очевидна. Ми ж бачимо, часом, в коментарях під постами, що навіщо цей пікап, будуть військові просто кататися десь у тилу… У людей буває певний скепсис. До того ж, мій волонтерський досвід мені показує, що якийсь відсоток грошей, що збирається волонтерами може використовуватися неефективно: допомога може йти не на потреби фронту, а на підвищення комфорту когось там із керівних посад. На жаль, таке трапляється. Бо навіть, той самий пікап чи джип можна використати не за призначенням. Він, умовно, може бути не з кулеметом на передовій, а возити офіцерів десь в тилу. Хоча, з іншого боку, це теж потрібно – не на роликах чи самокатах же їм їздити.

А от з Байрактаром так не вийде! Однозначно, що він знищуватиме ворогів. І в українців розуміння потрібності Байрактарів безумовне, воно 100-відсоткове. Тому, цей проект був дуже крутим і я дякую усім людям, які долучилися до збору коштів!

Ця ситуація мені нагадує історію з моїх часів у «Повернись живим»: нам в голови прийшла ідея, що нам потрібно започаткувати якийсь мега крутий проект, що одночасно допоміг би розкрутити наш фонд і принести реальну користь на фронті. Ми дізналися, що є техніка на зберіганні, яка знаходиться просто в жахливому стані. Ми їздили в Міноборони, нам дали завод, що відновлює техніку. У них на відновленні знаходилися РСЗО Смерч – це дуже потужна зброя, що стріляє ракетами 300-го калібру на відстань до 120 км. Це дійсно страшна зброя масового ураження. Якщо вірно пам’ятаю, то бюджет відновлення одного Смерча нам тоді називали від 100-та до 200-от тисяч доларів. Ми тоді загорілися ідеєю взяти хоча б одну машину і відновити її за гроші меценатів, донаторів. Потім обклеїти наліпками «Повернись живим» і відправити на фронт бити ворогів.

Коли ми почали копати глибше, то зіштовхнулися з великою, на той час, корупцією в УкрОборонПромі, де нам пропонували стати частиною однієї дуже брудної схеми. І ми вирішили, що – ні! Тому цей проект не запрацював. Але я переконаний, якби там все було чисто, то ми б його реалізували.

Ті люди, які мене добре знають, можуть підтвердити, що у мене є така риса, що до будь-якого проміжного результату я ставлюся, як до найгіршого з можливих. Наразі, фондом зібрано, закуплено і передано допомоги вже більше ніж на 12 млн грн. Це понад сорок машин (пікапів, позашляховиків та реанімобілів), десятки оптичних приладів, тепловізорів, сотня рацій та інших засобів зв’язку і ще багато чого іншого. А ось цей мій легкий негативізм до результатів – це одночасно і джерело моєї мотивації, я завжди хочу зробити більше.

Тому чи задоволений я результатами, то ні. Думаю, вони могли б бути і набагато кращими. З іншого боку, якщо дивитися точково, то навіть ті два перших пікапи, які приїхали під Макарів, вже на наступний день були у бою. Мій кум-комбат мені дзвонив і розповідав, що мобілізовані не сильно спочатку рвалися в бій і йому доводилося бігти першим вперед і своїм прикладом підіймати бойовий дух. Так от, вони на ці два пікапи встановили ПТУРи, це протитанкові комплекси з керованими ракетами, і виїхали на позиції. Побачили два російські танки і з двох пікапів відкрили по ним вогонь. Обидва танки знищили. Кум коли розповідав, радісно кричав у слухавку, а для мене це тоді було не зовсім зрозуміло, адже де пікапи і де танки… Але звістка про знищених за нашою допомогою ворогів піднімала мій особистий бойовий дух та бажання робити ще більше.

Потім таких ситуацій ставало дедалі більше. Наприклад, військові медики, яким ми передавали тепловізори, потребували їх, щоб вночі оглядати місце бою і шукати ще живих і поранених солдатів. Так от вони потім дзвонили подякувати і розповіли, що тільки за першу ніч тепловізори допомогли знайти та врятувати життя двох бійців.

І таких історій, насправді, багато. Якщо все складати, як пазл, в єдину картину, то виходить, що кожна річ: приціли, біноклі, тепловізори, аптечки, засоби маскування, дрони, автівки і т.д., кожна така річ виконує свою конкретну функцію і допомагає на фронті. І я розумію, що наша допомога – це кілька десятків знищених ворогів і їх техніки; і так само кілька десятків чи сотень врятованих наших військових. Це багато, чи мало? Все відносно. Але це точно не даремно!

Зараз компанія BLEST запустила акцію в підтримку ЗСУ і відраховує 5% з продажів на закупівлю необхідних засобів для війська. Розкажіть про це детальніше.

Це не секрет, що в компанії BLEST, згідно нашої політики управління існує Резервний фонд, кошти з якого використовувалися в мирний час на розвиток компанії: рестайлінг магазинів, закупку нового виробничого обладнання і т.д. Ще до запуску нашої акції, я прийняв рішення частково залучити певні кошти з цього резерву на закупівлю допомоги армії.

І якщо, наразі, через волонтерський рух All4Ukraine ми сумарно допомогли українській армії більш ніж на 12 млн грн, то в них є значна частина коштів від BLEST та моєї сім’ї. Тому акція по відрахуванню 5% з продажів – це логічне продовження вже існуючої практики і соціальної місії компанії, а сама акція – один з інструментів інформування та залучення нових людей до допомоги ЗСУ. Таким чином, до допомоги армії залучені і всі працівники компанії BLEST, кожен своєю працею створює продукти чи послуги, які, в кінцевому результаті, допомагають ЗСУ.

А ще хочу зазначити, що ми допомогаємо не тільки військовим. Так, з ініціативи моєї дружини ми повністю передали дитячі меблі з двох магазинів в дитячі будинки для діток-переселенців в м. Чернівці та м. Черкаси.

Також окремо хочу подякувати усім працівникам компанії BLEST, хто активно долучається до збору коштів і перераховує свої донати для армії. І ще раз хочу зазначити, що не буває маленьких донатів: адже сумарно 20, 50 чи 200 грн, якщо помножити на кількість учасників перетворюються у значний внесок. Щиро, від душі, дякую кожному!

І хочу зазначити, що у фонді All4Ukraine відчувається, коли на BLEST день заробітної плати. Хоч, я і розумію, що зараз складні часи і розмір зарплати не такий, як до війни, але потік донатів збільшується саме від наших працівників. І я дуже пишаюся нашими людьми і нашою великою командою. Дуже усім дякую!

Я думаю, тут ключове слово саме «бачать». Коли почалася війна в 14-му році,    абсолютна    більшість    людей    її    якраз    «не    бачили».    Цю    ж, повномасштабну війну, побачили всі. Я спостерігав в Словаччині черги з місцевих у збройні магазини; бачив, як старенька бабуся приміряла на себе протигаз, мабуть, щоб врятуватися від хімічної або ядерної атаки… Так чи інакше, наша війна вплинула на всіх європейців. Почалося здорожчення, воно і зараз продовжується, на паливо, енергоносії, комунальні виплати, продукти харчування і т.д. Такої інфляції Європа не бачила дуже давно. Всі люди розділилися, умовно, на три великі частини: перша - велика категорія людей співчуває, боїться, хоче допомогти         і позитивно    налаштована до українців,       і    максимально негативно ставиться до росіян. Якась частина вважає, що українці самі винні – не треба було провокувати, а тепер ми через вас страждаємо, бо змушені платити на 20 чи 30 євроцентів більше за кожен літр бензину, і українці у цьому винні. Третя частина, умовно-нейтральні, головне, щоб їм у двір нічого не прилетіло.

У Словаччині ці групи людей, приблизно, рівні. А у Польщі, я б сказав, що підтримують Україну відсотків 70-80, нейтральних близько 20% і є 1-2% неадекватів. В кожній країні відношення до українців різне. Потрібно розуміти, що в умовного німця любов до українця триває до каси супермаркету чи каси заправки, бо він через цю ситуацію змушений платити більше.

Взагалі,   людям   в   очікуванні   майбутнього   притаманні   емоційні «гойдалки». Коли є успіхи на фронті, то більшість починає думати, що перемога близько, потім швидко відбудуємося і заживемо краще ніж в Європі. А коли хороших новин немає, або вони погані, то починається: «все пропало», «ми всі помремо».

Реальність зовсім інша. Людям психологічно легше прийняти факт поразки чи перемоги, аніж жити в «підвішеному» стані невизначеності.

Ми навіть це бачимо по Києву. Був період затишшя і на вулицях вільно гуляли люди, парковки під ТЦ були забиті автівками, а коли днями стався ракетний обстріл, то всі знову почали ховатися і настрій змінився. Це ми чітко бачимо і по нашим продажам.

Я думаю, ми ще не раз будемо бачити різні настрої: від все погано до ми переможемо і заживемо! Ставки зараз напрочуд високі. росія просто так не відступиться. Європа і Америка теж скинули маски і назвали речі своїми іменами та оголосили свої цілі. Відступитися їм теж буде важко. Ми зараз у фазі великого протистояння: у політичному плані, у військовому і економічному між росією і всім цивілізованим світом. Перемогти вони шансів не мають. Так, «попити крові», щось ще зруйнувати, зламати – це вони можуть, але не більше. Це, як у Гітлера не було шансів перемогти країни-союзники, так немає шансів і у росії.

Ніхто зараз не знає коли і як закінчиться війна. Можливо, це навіть не від нас буде залежати. Нам лише потрібно готуватися до тривалого протистояння і Новий Рік – це така оптимістична дата завершення війни. І виходити треба з цього.

А що буде після війни? Якусь більш конкретну відповідь можна буде давати ближче до її закінчення. Одна справа, якщо вона триватиме ще кілька місяців, інша – якщо ще кілька років. Однозначно, я впевнений, що ця війна вплине на українців в питанні відношення до власної країни. Я чомусь переконаний, що та ціна, яку ми платимо і ще заплатимо в кінці за незалежність від росії та поворот до європейських цінностей, знищить корупцію як таку. Очікую, що в суспільстві буде нульова терпимість до корупції та корупціонерів. Що цей крок до вступу в Євросоюз змусить виконати нас ряд важливих і правильних умов. Я завжди казав, що найкращий варіант для нас – це взяти європейські правила стосовно судової системи, фінансів і т.д., мінімально адаптувати їх під наші реалії, ніж вигадувати велосипед. Однозначно, цей шлях і ці зміни дадуть свій позитив.

До того ж ми бачимо з історії, що ті країни, що максимально постраждали від військових дій, але за якими стояли правильні союзники, вони дуже швидко відбудовувалися і ще й стали лідерами світового ринку. Тут можемо згадати Німеччину, Японію, Південну Корею. Насправді, таких прикладів багато.

Ті союзники, що в нас зараз є, інвестують великі кошти у зброю для нашого захисту, хоча вона, скоріш за все, в ході війни буде частково знищена. То так само ми можемо уявити, скільки коштів ці країни потім інвестують у нашу відбудову і відновлення. Тому, такий обережний оптимізм в мене є.

Співіснування воно не те що неможливе, воно неминуче. Ми не можемо одного сусіда замінити іншим. І тут я бачу два основні сценарії. Коли росія програє, а вона неодмінно програє, для неї настане момент вибору одного з двох діаметрально протилежних варіантів. Перший - це якщо росія програє, а політичне керівництво залишиться. Тоді вони муситимуть закриватися і йти шляхом Північної Кореї. Вони самі закриються від усього світу, як це було з Радянським Союзом. І тут не нам потрібно буде закриватися від них, а вони самі все зроблять. І вони вже готуються до цього сценарію. Вони ж вже ввели собі в обіг таке поняття як «іноагенти», куди записують усіх, хто прагне розвивати якісь контакти зі світом і хто хоч раз отримав хоча б 1 долар з-за кордону. Зараз пішли далі: записують своїх громадян в категорію людей, що потрапили під іноземний вплив, якщо вони просто спілкуються з кимось із іноземців. Таким чином вони хочуть розірвати будь-які зв’язки росіян з зовнішнім світом. Також хочуть ввести виїзні візі, як було в СРСР. Росія готується закритися зсередини і тоді нам нічого робити не доведеться, окрім контролю за нашим кордоном. Інший варіант полягає в тому, що військова поразка викличе проблеми в економіці, спад рівня соціального забезпечення і як результат – масові невдоволення серед населення. І це призведе до зміни політичного керівництва. Тоді вони підуть шляхом Німеччини після Другої Світової. Коли нова верхівка почне визнавати помилки, розвінчає культ особистості як колись зі сталіним. Людям сказали: той, хто для вас був цар і Бог – насправді він поганець, тиран… Те ж чекатиме і путіна.

Вся ця ситуація, на мою думку, стала можливою через тотальну дебілізацію населення рф. Через пропаганду їх десятиліттями програмували не думати критично. А в такому випадку в голові стає порожньо і туди можна вставити будь-яку думку: що українці погані, вони нацисти і т.д. А потім їм замінять ідею на те, що поганим був путін, українці насправді хороші, а вони всі невинні, винний тільки путін. І тоді можуть пробувати налагоджувати якийсь діалог. Це стане можливим не відразу, на це піде певний час.

Потрібно тверезо розуміти, що у нас великий спільний кордон, у нас є змішані сім’ї і в якомусь вигляді, колись, цей діалог почне відбуватися. Я скажу навіть більше, коли німецькі нацисти через роки ставали на коліна перед пам’ятниками жертв Голокосту чи жертв Другої Світової і каялися: ми не розуміли, що робили, не усвідомлювали до чого все це призведе, то щось починало змінюватися в суспільствах з різних боків.

В такому випадку почнуть з’являтися якісь передумови до економічної співпраці, налагодження економічних і соціальних зв’язків… А до того часу – нема про що говорити.

Як Ви зараз бачите розвиток компанії BLEST? Усі наші цілі, сподівання і прагнення на 2022 рік мабуть, потрібно переглядати. Уся компанія опинилася в ситуації, до якої ніхто не був готовий: ні економічно, ні психологічно, ні професійно. Як Ви оцінюєте стан компанії в умовах повномасштабної війни?

Почнемо з того, що коли говорять взагалі про економіку України: впаде на стільки відсотків, або на стільки-то… Економічні прогнози такі, або не такі… Але перед тим, як взагалі про це говорити, треба визнати, що наша фінансово-економічна система встояла! Що вона взагалі існує. Навіть як буде падіння на 30% чи 50% - Бог з ним, головне, що економіка не розвалилася, національна грошова одиниця лишилася!! І це саме важливе. Це вже само по собі величезний здобуток.

Тому, коли ми говоримо про нашу компанію - головне, що вона є, вона існує і має можливість виробляти продукцію! Це саме основне. До того ж, в такі буремні часи, коли попит на меблі змінюється в залежності від прильоту ракет і географією, то будь-які прогнози і плани майже не мають сенсу.

На мою думку, у військовий час кожен має бути на своєму місці і робити те, що може і бути корисним так, як може. Я бачу, як ми робимо все можливе й неможливе, щоб отримувати якісь замовлення, забезпечувати завантаження фабрик і давати людям роботу, заробіток.

Давати якісь прогнози для нашого виробництва можна тільки на основі чітких прогнозів для всієї економіки. А для прогнозів економіки потрібні прогнози військові. До того ж, ми постійно чуємо від одних експертів, що білоруси нападуть завтра, а інші кажуть не нападуть ніколи. Це з тієї ж ситуації, чи застосують ядерну зброю… Ніхто поки не знає точно. Тому не бачу сенсу зараз гратися у якісь довготривалі прогнози, чи називати і планувати якісь цифри.

Але те, що ми зберегли наші виробничі потужності, зберегли персонал, зберегли здатність випускати продукцію – це наша персональна перемога. Це результат правильних дій нашої команди.

Я ж спілкуюся з представниками і власниками інших меблевих компаній, і бачу різні дії керівників і власників. Є приклади, коли компанії вже взагалі не існують: або їм «прилетіло», або виїхали люди, працівники, або компанії знаходяться на окупованих територіях. Є приклади компаній на заході України, у яких все ціле і навіть збільшилися об’єми замовлень через міграцію населення і вони отримують нетипові для себе прибутки. Все по-різному.

Ми ж балансуємо десь посередині. У нас немає зараз злетів, але й немає критичних просідань. Це й буде нашою політикою і стратегією на найближчий час: вижити всім фізично й економічно, зберегти компанію і працівників.

Повторюся, багато чого буде залежати від ситуації на фронтах. Коли рашисти були під Києвом – всі торгівельні центри були закриті. Коли їх погнали з Київщини, думка про те, що торгівельні центри будуть відкриватися і почнуть давати якісь продажі була шокуючою. Але пройшов якийсь час і в торгівельних центрах знову стало повно людей, йдуть продажі – картинка, ніби до війни. Потім кудись прилітають ракети… І знову ТЦ стоять порожні… На підставі таких ситуативних речей не можна будувати глобальні прогнози.

Але я спілкувався з одними німецькими меблевиками і вони говорять, що у них вже є падіння на меблевому ринку. Це пов’язане зі здорожченням комунальних платежів, енергоносіїв, пального, продуктів і т.д. Це торкається, скажімо так, найбільш малозабезпечених верств і, відповідно, дешевих сегментів меблів. Сім’ї починають перерозподіляти свої бюджети і відкладають у часі придбання нових меблів. Це впливає на ринок і на продажі.

Середній і преміум сегмент поки змін не відчув. Але якщо ситуація затягнеться, то люди з середнього сегменту спустяться у дешевий, а преміум переміститься у середній. В Німеччині на 22-23 рр в прогнозах закладається падіння на 30%. Це дуже серйозні цифри.

В Україні щось прогнозувати можна лише на післявоєнний період. В країні буде багато житла, що потребуватиме відбудови і це буде здійснюватися, скоріше за все, за якісь грантові кошти: американські, європейські. Це пожвавить попит. І скоріше за все, теж відбудеться міграція середнього класу у нижчі сементи, на якийсь період часу. Тому ми відчуємо перерозподіл попиту всередині наших лінійок. А там, де будуть задіяні грантові кошти, ми побачимо попит на найдешевші меблі. До того ж, варто очікувати, що коли ми станемо частиною Європи, що зітре кордони для товарів і капіталів, ми отримаємо багато потужних європейських гравців на нашому ринку. І нам потрібно вже до цього готуватися.

Перш за все, я хотів би подякувати кожному співробітнику, колезі за те, що ви знаходите в такий час в собі сили і натхнення прокидатися зранку і йти виконувати свою роботу і ті функції, які компанія потребує і очікує від вас! Це дає величезний внесок в життя компанії, в роботу нашого волонтерського проекту. Ми почали відраховувати певний відсоток на допомогу ЗСУ з наших продажів, тому діяльність і залученість кожного працівника має ефект і для компанії, і для нашої армії, і в цілому позитивно впливає на економіку нашої держави.

Я хочу, щоб кожен з нас вірив у нашу Перемогу! Ми дуже сильні: морально, фізично, психологічно. Правда на нашому боці і весь розумний і цивілізований світ за нас. Війна закінчиться, вона не буде тривати вічно. І тоді ми всі отримаємо краще, безпечніше, заможніше життя і майбутнє. З нами Бог, з нами ЗСУ і з нами наш колектив!

Коли я на цю тему спілкувався з військовими і волонтерами, то сходилися на думці, що доведеться святкувати десь тиждень! А в момент коли про це дізнаюся… я буду бігати по вулиці, обіймати незнайомих людей і кричати: «Перемога!!! ПЕРЕМОГА!!!» Носитиму дружину на руках і підкидатиму вгору дітей від щастя.

Я думаю, це буде фантастичний момент для всіх! Головне - вірте! Він обов’язково буде!!!