Інтерв’ю з Сергієм Савченко

Сергій Олексійович Савченко – український підприємець, волонтер, власник меблевої компанії BLEST та засновник фонду All4Ukraine.

Як Ви оцінюєте минулий 2023 рік для компанії? Як оцінюєте результати, які очікування збулися, а що, можливо, лишилося нереалізованим?

Дуже цікава така історія… Багато людей мені говорять, що вони або втратили відчуття часу, або вони постійно проживають «день сурка», відчувають, що постійно проживають один і той самий день. Коли звучить питання оцінити рік, то насправді, важко відокремити рік від року. Раніше було чітко зрозуміло, що це такий рік, то - інший рік, той – ще якийсь… То зараз, відчувається, що весь цей час з моменту початку повномасштабної війни і до сьогодні – це період, що має мати якусь окрему назву і якесь інше вимірювання. В одній нещодавній розмові про бізнес мене спитали, як я порівнюю півріччя до півріччя? А думаю: яке півріччя? Про що взагалі мова? Якось так все змішалося, що поки цьому не прийде кінець і ми не зможемо записати цей період просто як «Війна», і скільки б вона там не тривала, поки вона не скінчиться, думаю, важко буде оперувати якимись звичними часовими одиницями.

Але, в загальному, я минулий рік назвав би, таким-собі, роком невиправданих сподівань. При чому, на 2023 рік ми усі покладали сподівання як позитивні, так і негативні. Точніше, я б їх назвав побоюваннями. Вийшло, що багато чого не реалізувалося: ні з доброго, ні з поганого. Загалом, воно все якось збалансувалося і рік вийшов, так би мовити, не смертельний. Пройшов і слава Богу!

Оцінюючи рік, ми все одно маємо виходити з якихось даних, але все базується на значних протиріччях. Якщо подивитися на продажі, то ми зросли, а у виробничій продуктивності ми впали. І це, здавалося б, не сильно між собою «в’яжеться». Не знаю як у кого, а от особисто в мене потік подій минулого року суттєво затирав спогади і враження про попередні події. Я зараз насилу згадав, що через відключення світла ми довго не могли прийняти рішення купувати чи не купувати потужний генератор для виробництва… Якби не ця розмова зараз, я б мабуть, вже ніколи б про це не згадав.

Головне, що показав минулий рік – це нашу адаптивність та здатність до виживання. Я пригадую початок війни і тоді наше головне завдання було вижити. Воно актуальне і зараз. І минулого року ми з ним також впоралися.

Того року ми стикнулися з проблемою мобілізації чоловічого персоналу, і цієї проблеми не могло не бути. Відверто кажучи, я здивований, що держава з цим так довго тягнула. Адже ж з початку війни було зрозуміло, що мобілізація буде, і вона буде масштабна, масова. А з іншого боку, ми усі маємо розуміти, що вона ще не почалася. Все що ми бачили минулого року – це був, так би мовити, підготовчий етап.

Та повертаючись до питань роботи, знову зазначу, що головною нашою метою було вижити. Ми це завдання виконали, і це заслуга всіх: керівників та усіх працівників. І якщо взяти цифри в гривні, то ми навіть приросли рік до року.

Крім цього, у нас були завдання наростити експорт. І, можна сказати, що ми з цим не впоралися. Всі наші дії, що були зроблені, вони доволі розтягнуті в часі, тому, забігаючи наперед, скажу, що це вже завдання на 2024 рік. Очевидно, що внутрішній ринок буде звужуватися, і у нас немає іншого виходу, як нарощувати частку експорту. Другий момент, у нас було завдання розширення і оновлення модельного ряду. І знову ж таки, в 23-му році ми це не встигли зробити, але ми здійснили певні кроки, що допоможуть нам виконати це завдання в 24-му році. Тому на цей рік у нас завдання – розширити, оновити наш модельний ряд. В 2023 році ми взяли дизайнера, що зараз добре виконує свою роботу і ми вже маємо десь з десяток ескізів, які вже далі КТВ Києва та Черкас будуть брати у свою роботу.

Тому, підсумовуючи, ще раз скажу, що мобілізація – це не проблема, це реалії нашого часу і ми маємо це враховувати в роботі. Очевидно, що людей будуть мобілізовувати й далі. Все зараз вибудовується так, що ти нічого не зможеш зробити, не сходивши у військомат. Це треба враховувати в усіх наших діях, в усіх наших планах, і перебудовуватися на нові рейки, розуміючи, що все тепер отак.

Давайте конкретизуємо: які основні задачі та завдання Ви ставите перед компанією на 2024 рік?

Якщо дуже коротко, то це:

• Розвиток експорту

• Розвиток та посилення модельного ряду

• Також сформулював би задачу як боротьбу з цінами. Ціни зростають на виробництво, комплектуючі і нам потрібно шукати доступні шляхи економії, щоб тримати ціни для споживачів

• Врахування в роботі та підлаштування під нові хвилі мобілізації

У мене була ідея ще у 23-му році, вона не реалізувалася, тому перескочить у 24-ий рік – це розширення власного виробництва різних комплектуючих для економії видатків на напівфабрикати. Умовно кажучи, якщо ми якісь комплектуючі закуповуємо у якогось постачальника, ми могли б розглянути можливість придбати певне обладнання та виробляти ці комплектуючі самостійно. Відповідно, ми могли б економити хоча б на тій націнці, яку постачальник закладає. Тому, я думаю, цю тему ми продовжимо опрацьовувати вже в цьому році.

А з іншого боку, є такий цікавий момент, що у 2023 році, не дивлячись на проблеми, на мобілізацію, ми бачили, що відкривалися нові торгівельні центри, наші конкуренти відкривали магазини, тому, можна зробити висновок, що всупереч усьому, все якось працює. Ми, в свою чергу, минулого року відкрили не багато магазинів: один у Києві та наново для себе відкрили Полтаву, перейнявши управління двома магазинами від дилера, та перевівши їх у власне управління. Тому, в загальному, в цьому питанні рік був позитивним. І я думаю, що ми працюватимемо в цьому напрямку і в 24-му році.

Сергій Олексійович, майже вся світова бізнес література говорить, що будь-яка криза – це можливості. Які нові перспективи Ви бачите перед компанією та які нові галузі могли для себе розглянути?

Досвід показує, що ті компанії, які в кризу працюють так, ніби кризи немає, то, як правило, після кризи вони випереджають своїх конкурентів на кілька кроків. У попередні кризи ми десь так і діяли, що дозволяло нам випереджати наших конкурентів. А деякі конкуренти, доречі, ці кризи не переживали і «сходили з дистанції».

Але… війна – це не криза. Криза – це все, що стосується економіки. А коли питання стоїть так, що треба фізично вижити, то це вже просто кризою не назвеш. Це вже щось трохи більше! Тому, застосовувати «нормальну діяльність» під час війни було б, мабуть, нерозумно. Маємо змінюватися: підлаштовуватися, оптимізовуватися, пристосовуватися… Ми не з тих, хто піднімає руки і кричить, що все пропало, це не наш стиль.

Що стосується нових галузей і можливостей… Ми провели Стратегічні сесії, які ми вже два роки не проводили, де «ламали голови» над питаннями, що б ще ми могли робити та що б іще могли б розвинути. Зрозуміло, що ми будемо продовжувати робити те, що у нас добре виходить. Такого, щоб ми переключилися з м’яких меблів на, скажімо, виготовлення сантехніки, то такого не буде, бо все ж інший технологічний процес.

У 2023-му році Ви не одноразово озвучували ідею відходу від концепції «італійськості» меблів BLEST. Як Ви бачите нове позиціонування наших виробів?

До початку повномасштабної війни у нас працював італійський дизайнер, а наша маркетингова стратегія, здебільшого, будувалася навколо такої особистості. Це було перевагою, бо у наших конкурентів такого не було. Ми це активно використовували. Оскільки зараз Доменіко Ларато, по зрозумілих причинах, вже не працює, бо віддалено він би не зміг працювати ефективно, а їздити в Україну він вже не може. Тому, надалі експлуатувати цей італійський образ, мабуть, було б вже не правильно.

Наша політика така, що ми відкриті, відверті, не говоримо неправду нашим клієнтам, і якщо в нас наразі немає прив’язки до Італії, у нас немає італійського шеф-дизайнера, і ми не співпрацюємо з якоюсь італійською дизайн студією, то потрібно відходити від цієї «італійськості». Це, в свою чергу, не означає, що ми не враховуємо тренди італійського дизайну в меблях. Звісно, ми їх враховуємо. Просто тепер не будемо акцентувати увагу на прив’язці до Італії. Ми – український виробник. Ми слідкуємо за світовими меблевими трендами і на основі них робимо власний український дизайн.

Тепер давайте поговоримо про Вашу теперішню, мабуть, основну зайнятість – волонтерство. В грудні у вас була поїздка доволі обмеженим колом: що Ви можете про неї розповісти, які були враження?

Дійсно, то була доволі коротка поїздка з однією ночівлею, і ми були дуже лімітованими по людях, бо в бункері де ми мали ночувати біло усього п’ять місць. І, знаєте, це була, мабуть, сама ризикована поїздка з усіх, які ми робили за крайні півтора роки. Особисто для мене, вона була з подвійним ризиком. Зараз поясню чому. У нас є команда словацьких репортерів, і вони активно збирають гроші, за які ми, в тому числі, купуємо та передаємо автівки, швидкі допомоги, дрони і все таке інше. Відповідно, ми маємо враховувати, що вони репортери, маємо допомагати їм робити їх роботу, яка потім допомагає збирати гроші для допомоги нашій армії. Це у нас такий симбіоз, синергія… Відповідно, цим репортерам потрібно було зробити репортаж з передової. Не прямо з «нуля», а з місць наближених.

Відповідно, у нас була домовленість з командиром роти розвідки 5-ї Штурмової бригади, що нас зможуть прийняти в Часовому Ярі – це місто в кількох кілометрах від Бахмуту. І це місто, нажаль, має усі шанси повторити долю Бахмута. Отож, військові були готові прийняти цих репортерів і організувати їм турне по цих територіях. Ми зі свого боку мали цьому сприяти і поєднати передачу автівок, дронів та іншої допомоги разом з цим репортажем.

Зрозуміло чому це була ризикована поїздка. Часів Яр – це місто-привид. Там жодного вцілілого будинку, там немає світла, води, людей… Там постійні прильоти, він дуже близько від фронту. По суті, він будь-якої миті може перетворитися на Бахмут. Знаходитися там доволі ризиковано. Навіть дорога від Костянтинівки до Часового Яру доволі небезпечна місцями, вона прострілюється. В багатьох попередніх поїздках ми чули як працює артилерія: наша і ворожа, ми все це чули. Але в Часовому Ярі вона працює значно активніше і чути це набагато сильніше.

Вийшло так, що військові нас попередили, що у нас мають бути бронежилети та шоломи. І, оскільки всі це мали, а я – ні, то попросив військових, коли вони нас будуть зустрічати, щоб узяли один комплект для мене. І коли ми в Костянтинівці зустрілися, виявилося, що вони про моє прохання забули. Ніякого комплекту захисту вони мені не взяли. І ми такі: «Що робити?», вони кажуть: «Та поїдеш так». І ми поїхали трьома машинами, де всі були в бронежилетах і шоломах, і один я: в куртці і шапці. І це було страшно. Воно і в бронежилеті не по собі, а я взагалі відчував себе беззахисним. І коли один з наших волонтерів почав усіх агітувати запинитися і сфотографуватися біля «ялинки» на в’їзді в Часів Яр: там хтось встромив палку і прилаштував якусь ялинку… І коли цей наш волонтер продовжував агітувати словаків там сфотографуватися, військові відмовляли, бо рашисти знають про цю ялинку і туди дрони-камікадзе залітають, як до себе додому… І все ж ми зупинилися там фотографуватися, а воно все скрізь бахкає, я, м’яко кажучи, не відчув новорічного настрою.

Підсумовуючи, ми туди з’їздили, передали допомогу, показали словакам, та й самі подивилися на Часів Яр, поспілкувалися з якимись одиницями місцевого населення, обговорили з військовими нові потреби, спланували подальші дії… На цьому, в принципі, потім роз’їхалися.

Як Ви в загальному можете оцінити роботу фонду All4Ukraine у 2023 році? Які підсумки роботи та основні висновки?

Взагалі, важко оцінювати такі речі… Не зрозуміло як оцінити врятоване життя українського військового?.. І у скільки оцінити нікчемне життя ворожого солдата… Все це важко оцінити, а ще важче це виміряти. Але якщо говорити в загальному, то з моменту повномасштабної війни через наш фонд було надано допомоги на суму трохи більше ніж мільйон сімсот тисяч євро, з яких дев’ятсот з «хвостиком» тисяч – це за 2023 рік. Це можна міряти пропорційно, можливо, з показниками якихось інших фондів, багато це чи мало… У нас, наразі, це так.

Нам колись стало цікаво, і наші словацькі партнери на цьому наполягали, ми вирішили підбити якусь математику через вартість карет швидкої допомоги, і так обчислити вартість життя одного врятованого українського військового. Виявилося, що це можна рахувати різними способами, і ми, грубо прикинувши, отримали результат, що це десь між 200 та 300 євро. І якщо взяти в середньому, що врятувати життя українського військового коштує 250 євро, то розділивши умовний мільйон євро, можемо отримати доволі цікаву цифру в 4000 життів.

А можна це все рахувати по-іншому, ми знаємо вартість одного дрона-камікадзе. Якщо уявити, що один дрон гарантовано ліквідовує одного окупанта, то можна отримати інші результати – приблизно 2000 нейтралізованих рашистів. А також інших втрат противника, включаючи їх техніку. Звісно, це все умовно, але приблизне розуміння ситуації дає.

Ви свою волонтерську діяльність відновили в 2022-му році, спілкувалися з військовими, надавали допомогу; в 2023-му Ви вже значно більше стали особисто їздити до військових… Як змінюється війна та потреби військових рік від року?

Динаміка настільки сильна, що не завжди встигаєш це усвідомити. Війни завжди були певними засобами прогресу, рушіями еволюції. Війна тягне за собою використання величезних ресурсів, які, як правило, обмежені. Тоді воюючі сторони, використовуючи обмежені ресурси, змушені придумувати різні способи підвищення ефективності використання цих обмежених ресурсів. Це, як правило, призводить до науково-технічного прогресу, що спочатку допомагає війні, а потім знаходить застосування вже в інших сферах. Зараз ми спостерігаємо те ж саме, це відбувається на наших очах. І якщо з початку війни ми збирали, як не дивно, на форму, тепловізори, аптечки і пікапи теж, то зараз про потреби у формі, аптечках і тепловізорах за останній рік я навіть не чув. Один раз у нас таке було, що по цим питанням до нас звернулися знайомі військові, там була особлива ситуація, а загалом, можемо говорити, що це вже пройдений етап. Адже тепловізійні приціли потрібні тоді, коли йдуть прямі бойові зіткнення живої сили. А сучасна війна трансформувалася в протистояння дронів і артилерії. І якщо артилеристам ми нічим особливим допомогти не можемо, то у війні дронів ми приймаємо безпосередню участь. Це дрони для спостереження вдень та вночі, і нова сучасна тема – це дрони-камікадзе. На початку війни про них десь там тільки чули одиниці людей. Знали, що щось таке є у американців: великі, важкі, дорогущі… І були якісь плітки, що нам їх чи то дали, чи то мають дати… А зараз дрони-камікадзе вже збирає мій знайомий в підвалі, де працює десять людей і збирають вони їх 3000 на місяць. Тому, все дуже сильно змінилося. Для нашого фонду дрони стали актуальною темою, а також те, що операторам дронів треба на чомусь переміщатися, тому активно займаємося ще пікапами і джипами, словом – повнопривідна техніка. В цьому зараз постійна потреба. Тому, сьогодні наша головна діяльність – це забезпечення армії дронами і пікапами.

З початку повномасштабної війни Ви, здебільшого, знаходитеся за кордоном, шукаючи допомогу по багатьом країнам Євросоюзу. Якщо ми на початку бачили, що, умовно, всі були за нас, нам допомагали, то зараз помічаємо, що градус підтримки суттєво знижується. До влади в деяких країнах приходять не проукраїнські політичні сили, а значить – за них голосують європейці. Чи є відчуття, що звичайні європейці від нас втомилися? Які Ваші відчуття?

Це цікаве і дуже непросте питання. Я живу між Європою і Україною, бо цього потребують технологічні процеси нашого фонду. Ми збираємо кошти, їздимо по різних країнах, шукаємо автівки, ремонтуємо їх, готуємо якусь партію допомоги, яку потім завозимо в Україну, доставляємо у прифронтову зону і передаємо військовим. Потім, я повертаюся назад і цей цикл знову повторюється. І це моє цікаве положення дає можливість бачити і спостерігати за настроями людей як в Україні, так і в Європі. Причому, кожен раз приїжджаючи в Україну, я бачу зміни в людях, цивільних і військових, і в їх сприйнятті ситуації.

Стосовно питання і зміни підтримки, зміни відношення людей у різних країнах до нашої війни, то я зробив для себе кілька таких висновків, про які раніше навіть не замислювався. Люди, як правило, готові допомагати іншим людям, коли їм дуже погано. І ми це бачили на самому початку війни і якийсь час після її початку, коли звичайні європейці допомагали звичайним українцям, яким не було де жити, що їсти, пити, не було що вдягнути… Я знаю такі історії, де люди з Варшави їхали 4-5 годин на кордон, щоб допомогти українцям, які намагалися врятуватися від війни. На кордоні вже збиралася така черга з бажаючих допомогти, чекали свого українця, якому потрібна була допомога. Могли чекати добу! І от коли приходила їх черга допомагати, їм випадала, наприклад, якась бабуся з собачкою… А вони могли і хотіли допомогти сім’ї з п’яти людей. І тоді вони якось мінялися, передомовлялися з людьми, в кого можливості скромніші, віддавали бабусю з собачкою, а собі забирали сім’ю з трьома дітьми. А були випадки, коли не вистачало українців і поляки поверталися назад у Варшаву, нікому не допомігши, і вони мені це описували, як якусь катастрофу. Хотіли, але українців не вистачило…

До чого я веду? Я переконався, що люди допомагають іншим, коли бачать в цьому нагальну потребу. Коли все якось поступово владналося, коли стало зрозуміло, що вороги не захоплять усю Україну, ракетами не зітруть кожен будинок, то в принципі, бажання звичайних людей допомагати просто зменшилося. Це об’єктивно так. Я думаю, якщо не дай Боже, почнеться якась нова серйозна ескалація, і європейці знову побачать черги голих і босих українців, яким немає чого їсти і де жити, то вони знову долучяться і будуть допомагати. Поки вони цього не бачать, відповідно, майже нічого не роблять.

З іншого боку, якщо взяти будь-яку країну, будь-яку націю, то завжди буде якийсь відсоток свідомих людей і відсоток таких, що не дуже… І свідомих буде значно менше: людей з критичним мисленням, з розумінням що добре, а що погано, куди все йде, чим це може закінчитися і т.д. І такі люди є як в Європі, так і в Америці. І одна справа допомогти бабусі з собачкою – це поставити собі плюсик в карму, а інша справа це регулярно донатити на FPV-дрони, медичні засоби… Тобто це допомога, але на зовсім іншому рівні. Умовно, коли допомагаєш бабусі з собачкою, то ти сам собі робиш приємно від того, що допоміг людині. Коли ж ти допомагаєш ЗСУ, то розумієш, що цим ти десь сам допомагаєш захистити і свою країну від війни. Тому, Україна воює не тільки сама за себе, а і за блок НАТО. Бо якщо впаде Україна і розпочнеться конфлікт росія-НАТО, то тоді доведеться воювати і словакам, і американцям, і французам, і всім іншим.

Тому, такі свідомі люди є у кожній країні і вони шукають способи як допомогти. До прикладу, нещодавно був випадок, коли до нас звернувся чоловік, який хотів передати на ЗСУ свій старенький Land Rover, якщо ми зможемо потім за допомогою фото чи відео підтвердити передачу машини в якийсь підрозділ ЗСУ. Коли я приїхав його забирати, то побачив, що це звичайний словак, звичайний чоловік, з невеликого містечка, живе у звичайній по українським міркам хаті, нічого особливого… Не якийсь там мільйонер. І коли він віддав мені ключі від машини, я його запитав: «Матіо, чому ти віддаєш безкоштовно машину? Ти ж її міг просто продати і купити собі диван, поїхати на відпочинок в Туреччину?..» На що він відповів: «Ні! Я не міг так зробити!» І нічого більше не сказав, а мені все стало зрозуміло.

А ще за цей час я зрозумів, що люди – це такі створіння, які дуже швидко до всього звикають і швидко до всього втрачають інтерес. І те, що я бачу по знайомим іноземцям, що всі вже звикли до української війни. До ракетних обстрілів України вони теж звикли, нікому не цікаво в сотий раз дивитися як ракета прилітає в будинок. Значно цікавіше, звичайно, дивитися як крокодил жонглює мандаринами. Люди звикли до цієї теми, вона їм вже не так цікава, або взагалі не цікава. І я неодноразово ставав свідком того, що починаєш щось розповідати про Україну, і люди переводять тему, бо це псує настрій. До речі, таких вже багато і в Україні, які говорять: «Ой, давай тільки не про війну». Тому, не потрібно дивуватися іноземцям.

Доводилося якось чути, що на початкових етапах війни, коли представники фонду приїжджали купувати машину, казали що вона поїде в Україну на війну, то європейці робили великі знижки. А зараз, розуміючи, що українці купують все і в необмежених кількостях, то з’явилися в Європі перекупи, що самі скуповують автівки, щоб перепродати їх українським волонтерам і так на цьому заробляють. Чи можете Ви підтвердити чи спростувати таке явище?

Таке мало місце. На початку війни автівок в Європі було багато, платоспроможного українського попиту було не дуже багато, волонтери тільки починали свою роботу, то багато продавців входили в положення, робили суттєві знижки, бувало що дарували машини, у нас так разів 3-4 було. Тому, на початку було так.

Згодом активність українських волонтерів на цьому ринку зросла, на ринок вийшли великі фонди, що мали майже необмежені бюджети, та й вони не сильно там торгувалися, не сильно рахували там плюс-мінус тисяча євро, чи дві тисячі… То це зробило нам таку недобру справу, ціни полізли вгору, а саме головне, що продавці перестали торгуватися. Бувало таке, що машина коштує реально п’ять, виставили її за сім, а ти дивишся: там проблема, те треба ремонтувати… Кажеш продавцю про це, а він відповідає, що так, давай бери за сім, бо потім приїдуть, умовно, від «Притули» і куплять за вісім. І от певний період був дефіцит таких автівок і дуже великий попит з боку України. Зараз ми помічаємо, що фонди все менше збирають коштів, фокус уваги з автівок переміщується на дрони і наразі такого високого ажіотажу на ринку я не бачу. Ціни, звичайно, зросли, назад сильно не відкотилися і зараз, можна сказати, відбувається звичайна торгівля на цьому ринку.

Які задачі Ви ставите перед фондом на 2024 рік, або, можливо, які проєкти Вам хотілося б реалізувати з фондом All4Ukraine цього року?

На відміну від якихось комерційних організацій, якими, насправді, є деякі українські фонди: зі своєю організаційною структурою, зі своїми повноваженнями, з заробітними платами, якимись бюджетами; ми – це спільнота людей, об’єднані якимись своїми спільними цінностями. В цьому сенсі ми не є благодійним фондом в класичному його розумінні. Я колись працював в «Повернись живим» і тому знаю, про що говорю. Ми – «спілка вільних художників». Тому, ми робимо хто що може і так, як ми це бачимо. Я не одноразово говорив, що не вважаю себе капітаном цієї команди, лідером чи директором. Ми – група однодумців. І, роблячи спільну справу, можемо десь посперечатися, в чомусь не погодитися і для нас це нормально. І в колективі у нас присутня певна динаміка: хтось приходить, долучається, хтось переключається на інші справи. Це нормально.

У 24-му році я планую продовжувати робити те, що ми робимо. У мене є багато знайомих у волонтерських колах і деякі вже повісили волонтерські «рукавички» на цвях на стіні, а деякі вже близькі до цього. Є ситуації, що волонтерством займається, наприклад, чоловік і дружина, така собі волонтерська сім’я. І живуть вони за рахунок частини донатів. І коли донати є, то є і волонтерська діяльність, коли донатів немає, або ж їх дуже мало, тоді і волонтерська діяльність втрачає сенс. Люди не можуть її організовувати, тому що немає за що, немає ресурсу. До того ж, усі волонтери – це живі люди, їм треба за щось жити, купувати їжу, платити комунальні і т.д. Відповідно, в когось були якісь запаси і вони ці півтора-два роки жили за ці запаси, а допомогу купували за надходження. Коли запаси закінчуються, а надходження зменшуються, то постає питання вибору: йти на роботу чи використовувати частину донатів на компенсацію власних витрат на життя. Кожен приймає для себе рішення. Але ж, оскільки, рівень донатів постійно зменшується, то такі волонтери все менше можуть брати для себе.

Ми ж продовжуємо свою роботу, у нас є кілька основних та стабільних джерел надходжень – це компанія BLEST, що кожен місяць певний відсоток перераховує на допомогу і є кілька донаторів, які постійно допомагають. Є також наші словацькі друзі-журналісти, що теж організовують збори коштів, а вже цими грошима розпоряджаємося ми. Це дозволяє нам робити ці добрі справи. Про ці добрі справи ми розповідаємо в соціальних мережах і скрізь, де ми можемо. Це, в свою чергу, допомагає нам залучати більше людей, які допомагають робити добрих справ більше. Це дозволяє працювати нам, мотивувати робити щось схоже іншим людям і залучати допомогу під наші збори.

Поки що я не бачу яких нових задач для нас, скоріше за все, в 24-му році ми й надалі будемо сконцентрованими на двох напрямках діяльності – це дрони і пікапи, джипи та санітарні машини. Стратегія проста – дрони і пікапи.

Як 2023 рік пройшов особисто для Вас та Вашої сім’ї?

Це складне питання. Хочеться відповісти стандартно: пройшов і слава Богу. Це був складний рік і одночасно цікавий. Складний зрозуміло чому: така концентрована кількість викликів, проблем, незрозумілостей, що я не знаю, чи було у мене стільки за все життя? А тут все протягом одного року. Спілкуючись з підприємцями, бізнесменами та й з простими людьми, бачу, що найбільша складність у людей, що звикли щось планувати, досягати певних результатів, це неможливість щось передбачувати, що на тебе чекає за день, за тиждень і т.д.

Особисто я звик все планувати наперед. Я не можу жити, щоб у мене не було плану А і плану Б, якщо з планом А щось піде не так. І я звик планувати день, тиждень, рік, можливо, ні, але от на короткострокові та середньострокові періоди я завжди звик мати план. Рік, що пройшов, та й попередній, у нас цю можливість забрав. Коли ти живеш без плану, то це таке дивне відчуття. Ти тоді більше підлаштовуєшся, пливеш по течії, і для мене як для підприємця це дуже дискомфортно. Але це все ж не така велика проблема, як ті виклики, з якими зіштовхуються люди, які воюють, люди, які постраждали від обстрілів…

А ще таке спостереження, що багато речей з матеріального світу втратили свою цінність. Став цінувати більше те, на що раніше менше звертав увагу. І ще, я помітив, що ця війна і цей рік у мене як у особистості відібрав радість. Я помітив, що втратив здатність відчувати радість в житті. Ті речі, від яких раніше хотілося радіти, зараз просто проходять і все… Ловиш себе на думці, що Різдво, Новий рік, а немає бажання когось привітати… Автоматично вітаєш у відповідь… А ти не відчуваєш свята.

Коли все в той чи інший спосіб закінчиться, думаю, нам усім потрібно буде попрацювати над собою, щоб повернути оцю здатність радіти життю. Виходить, що ми, люди, соціальні істоти, і ми зараз знаходимося між пресом двох пропаганд, української і російської. За цей рік наші настрої так швидко змінювалися від «все пропало», до «завтра митимемо ноги в морі в Ялті»… І на нас все одно діють закони психології груп. Я думаю, що нас ще не раз так колихне від депресивних станів до відчуття перемоги. Наприклад, коли нам дадуть F-16 і ми побачимо перші значні їх результати, то це піднесе усіх людей, коли ж ми говоритимемо про нову хвилю мобілізації, то настрої знову знизяться до «все пропало». Можна лише зробити один висновок: якщо зараз турбують негативні думки, то так точно буде не завжди. Це зміниться!

Поділитися статтею: